Михайло Дубовик,магістр богослов’я, керівник місії «Надія – людям», місіонерський пастор
стаття «Роль батька» з журналу «Слово вчителю»
Я виріс у великій і, не побоюся цього сказати, щасливій сім’ї. Це не означає, що наша сім’я не мала недоліків, але в цьому бурхливому світі наш дім був неначе тиха гавань. У сім’ї ми щодня могли розраховувати на те, що не змогли б придбати ніде у світі. Тато і мама робили все можливе, щоб створити атмосферу безумовної любові та прийняття, збалансовану здоровою дисципліною.
Мій тато ― священнослужитель, тому не міг розраховувати на легку роботу. Він працював будівельником за межами міста, і тому не міг повертатися щовечора додому. Ми чекали п’ятниці, як свята, бо мав приїхати наш татко...
Часом він повертався пізно ввечері, і ми з молодшим братом твердо вирішували ні в якому разі не заснути до його приходу. А якщо хтось і почне засинати, інший обов’язково має розбудити. Зараз я не можу пригадати жодного разу, коли б ми таки дочекалися тата, ― ми засинали…
Наші батьки підняли, як кажуть у народі, і виховали чотири сини і дві дочки. Тепер ви можете зрозуміти, яке було навантаження на мамині плечі. Вона насправді була матір’ю-героїнею. Її внесок в життя кожного з нас не можна оцінити ніякими скарбами. Проте ми навіть уявити не можемо нашого життя без тата.
Я впевнений, що в кожного з вас є своя історія дитинства, в якій ваш батько або його відсутність відіграли унікальну роль.
На жаль, ситуація в Україні погіршується, і кожного року все більше дітей залишаються без сильного, мужнього, незамінного, рідного – саме їхнього – батька. Про цю проблему можна і потрібно говорити не тільки на шпальтах нашого часопису, а й на державному рівні. Проте тільки Господь може виміряти всю глибину болю, розчарування, образи безбатченків, які неможливо відобразити в жодних статистичних даних...